ВЕДА

 

 

 

 

Поделиться

 
 
 
 
 

.

 . .

.

.

.

 

 
 
 
 
 

 

 

 

.

 

 

 

 

.

.

О школе Новости Книги Фото Медиа Посетителям Контакты Ссылки Форум Карта сайта Поиск
   

 Портал славянской ведической культуры

 


Главная страница / Любомудрие / Ведающие славяне / Шилов Юрий Алексеевич

Шилов Юрий Алексеевич

ШИЛОВ Юрій Олексійович нар. 04.10.1949  у с. Обіточне Приморського р-ну Запорізької обл. Походить із селянських родин Шило й Сиващенко, пращури яких були козаками-задунайцями, що після повернення на Запоріжжя у 1828 р. стали співзасновниками села Денисівка-Обіточне.
          Середню школу закінчив 1966 р. у м. Приморськ. У 1972 р. завершив навчання на історичному факультеті Московського державного університету ім. М. В. Ломоносова, в 1977 р. – у аспірантурі при київському Інституті археології АН УРСР. Працював там у 1971-1998 рр. і був звільнений "за прогули" (фактично – за публікації, що суперечили інтересам урядовців та керівництву Національної Академії наук України). Паралельно з науковою роботою в Інстітуті археології, у 1975-1988 рр. працював грузчиком на цегельному заводі комбінату "Прогрес" (м. Ірпінь Київської обл.), а в 1996-1998 рр. очолював науково-культурологічний відділ (м. Москва) Российского Общенародного Движения. У 1999-2002 – завідуючий відділом древньої історії громадського Міжнародного Інституту соціоніки (Київ). Із 2001 р. викладач, а з 2006 р. завідувач кафедрою українознавства Українського Військово-Козацького інституту (із 2008 р. – Інституту соціальних наук і самоврядування) Міжрегіональної Академії управління персоналом. Кандидат історичних наук. Докторську дисертацію мав захищати за монографією "Прабатьківщина аріїв" – українськомовний варіант якої зник у видавництві, а російськомовний          (К.: СИНТО, 1995) було заарештовано одразу після публікації. Академік (Православной Русской Академии, Української Академії оригінальних ідей, New York Academy of Sciences), голова історичної секції Всеслов’янського Собору (союзу громадських організацій слов’янських країн), зав. відділом Слов'янської археології й давньої історії ПРА, професор ПРА і МАУП. Член Національних Союзів письменників України й Росії. Генерал Азово-Чорноморського Козацького війська.
           Видав близько 30 книг – наукових, науково-популярних, публіцистичних, художніх, – а також більше 10 сценаріїв тощо. За ними знято кілька відеофільмів. Найбільш відомі "Переправи" (телестудія "Веселка" м. Світловодськ, 1998), "Шляхами Велесової книги" (телестудія "Нестор", режисер Р. В. Грінченко, 2001), 7-частинні "Спогади про минуле" (Державне ТV, канал "Культура", реж. Ю. О. Омельчук, 2004). Напівзмонтований 2-частинний науково-публіцистичний фільм "До Різдва, до Потопу" (реж. Д. І. Богданов, 2000) керівництво Київнаукфільму поклало на полицю… Співзасновник (разом із О. С. Поліщуком, В. М. Лазоренком, А. В. Гадамакою) приватного музею "Аратта – Україна" у с. Трипілля під Києвом.
          Будучи передусім археологом, Ю. О. Шилов дослідив у степах України близько 150 курганів-могил. Відкрив у них та ін. витоки араттської, арійської, слов'янської спільнот та створеної ними Ведичної культури. Це примусило переглянути проблеми засад та перспектив цивілізації. Тепер її початок розглядається не з рабовласницького Шумеру (Месопотамія, близько 3100-2316 рр. до н. е.), а з общинної Аратти (Дунайсько-Дніпровський регіон, із 7000-6200 рр. до н. е.). Розпрацював нове нову теорію історії людства (НТІ) і відповідне Богорозуміння.
          За ці відкриття і, конкретно, за монографію "Джерела витоків української етнокультури" (К.: Аратта, 2002) удостоєний прижиттєвих пам’ятника у м. Комсомольськ Кременчуцького р-на Полтавської обл. (2005, скульптор М. П. Стахів) та монумента у м. Дніпропетровськ (2006, художник-монументаліст В. М. Прус).

Первые публикации – научно-популярные очерки "Дикое Поле" 1968-1969 гг. в районной газете г. Приморск "Приморская степь"; это было на ІІ курсе истфака МГУ. С 1972 г. – разнообразные публикации в многотиражке "Укрводбудівець" и "Заря коммунизма" г. Каховка, куда (на базу Херсонской археологической экспедиции ИА АН УССР) попал после окончания вуза. В 1975 г. появились первые научные публикации – по материалам раскопок. С 1982 г. начал печататься в общественных журналах.
          Этот период завершен брошюрами:
          Шилов Ю. А. Нижнее Поднепровье в середине ІІІ – середине ІІ тыс. до н. э. (Исследование культурно-исторического процесса) / Автореферат диссертации на соискание уч. Ст. кандидата исторических наук. – К.: Наук. думка, 1982.
          Шилов Ю. А. Курганы Херсонщины / Материалы в помощь лекторам, пропогандистам, активистам, председателям бюро первичных организаций Общества охраны памятников истории и культуры". – Херсон: Х. обл. орг. Украинского ООПИК, 1986. – 22 с.;
          Н. А. Чмыхов, Ю. А. Шилов, П. Л. Корниенко. Методические рекомендации по исследованию курганных памятников / Для студентов исторического факультета КГУ им. Т. Г. Шевченко. – К.: КГУ, 1986. – 80 с.
          Друга брошура була допрацьована і перевидана як навчальний посібник, затверджений Міністерством вищої і середньої спеціальної освіти УРСР:
          М. О. Чмихов, Ю. О. Шилов, П. Л. Корнієнко. Археологічні дослідження курганів. – К.: НМК ВО, 1989. – 218 с.
          Наступні книги та ін. – майже всі без соавторів:
 


1
. Шилов Ю. А. Космические тайны курганов. – Москва: Молодая гвардия, 1990. – 272 с., илл.
Научно-популярная книга в серии "Эврика", иллюстрирована автором. Книга опирается на несколько веских научных статей автора, опубликованных перед или вслед за её выходом. Среди них:
Перший та четвертий Старосільські кургани // Археологія, вип. 22. – К.: Наук. думка, 1977. – С. 48-65;
Древнейшие курганы и мифотворчество // Македонски фолклор. – Скопjе: Ин-т за фолклор “Марко Цепенков”, 1987. – Год. ХХ, бр.39-40. – С. 45-61;
Воплощение Аполлона в позднекатакомбном захоронении на Нижнем Днепре // Древнее Причерноморье.– Одесса: ОГУ, 1991.– С.110-112;
Мифы о «космических странниках» и календарная служба Европы V-I тысячелетий до н. э. – М.: Наука, 1992. – 32 с. // На рубежах познания Вселенной. Историко-астрономические исследования, XXIII. – М.: Наука, 1992. – С. 272-303;
Новий етап археологічного освоєння курганів енеоліту – бронзи Південно-Східної Європи // Археологія. – К.: Наук. думка, 1992, №4. – С. 111-121;
"Небесная бадья" в курганах арийской прародины // Вторые исторические чтения памяти М. П. Грязнова. – Омск: ОГУ, 1992. – С. 30-32;
Гандхарва – арийский Спаситель // Древнее Причерноморье. – Одесса: ОГУ, 1993. – С. 22-25 (см. 5-6, об одноименной повести).
В книге впервые представлено и проанализировано значительное количество фигурных курганов V-II тыс. до н. э. Такие факты впервые сделали курган полноценным (а не ущербным, как до этого) историко-археологическим источником, состоящим из 1) вещей, 2) погребений, 3) конструкций. Целостность источника была достигнута усовершенствованием раскопок, их фиксации, реконструкции содержания и сути памятника (см. публикации Чмыхова, Шилова, Корниенко). Это впервые дало возможность дешифровки (методом семиотики) мифоритуалов, заложенных жрецами в курганы. А эти мифоритуалы оказались родственны "Риг-Веде", собранию священных гимнов индоарийских племен. Обоснована гипотеза о результативности погребального обряда по Ведам, о реальности его выхода на потусторонний (полевой, а не вещественный "земной") мир.


 

2. Ю. О. Шилов.  Брама Безсмертя. – К.: Укр. Світ, 1994. – 384 с., іл.
Збірка художніх та науково-популярних творів.
Першу частину складають нарис Язичники, оповідання Падуча зірка й Смоловська Могила, повісті Іскра Данка, Поле-скошених-Маків, Матір-Земля. На сплині Золотого Віку – кіноповість, присвячена пам'яті геніального актора Івана Миколайчука, з яким Ю. Шилов домовлявся про постановку цього фільму (на жаль, не судилося). В основі творів – реальні події, тією чи іншою мірою пов'язані з археологічними дослідженнями автора.
Другу частину книги складає нова, україномовна редакція "Космічних таємниць могил".


3.
Ю. А. Шилов. Прародина ариев: История, обряды и мифы. – К.: СИНТО, 1995. – 744 с., илл.
Монография, т.е. научная книга – доказывающая те и др. положения, которые были высказаны в "Космических тайнах курганов" (см. 1, 2). Итог археологического, а в некоторой мере и лингвистического да этнологического выявления прародины ариев – которую мировая наука искала с конца ХVIII в.
Выход книги по запланированной теме докторской диссертации автора вызвал яростное противодействие коллег из первобытного отдела Института археологии Национальной Академии наук Украины (см.: Археологія. – К.: ІА НАНУ, 1996. – № 2. – С. 103-116), которое не прекратилось поныне. Поддержали же книгу академики Российской Академии наук: директор Института русского языка РАН, ведущий ариевед О. Н. Трубачев (К прародине ариев (По поводу выхода книги: Ю. А. Шилов. Прародина ариев: История, обряды и мифы. Киев, 1995) // Вопросы языкознания. – М.: Наука, 1996, №3. – С. 3-12) и почетный директор Института археологии РАН Б. А. Рыбаков (Вступление // Кикешев Н. И. Воззвание к славянам. – М.: Всеслав. Собор, 1998. – С. 3-4).


4.
Ю. А. Шилов. HOMO SOVETICUS. – К.–Ирпень: ВАСКО, 1995. – 228 с.
Сборник, призванный защитить монографию "Прародина ариев" (см. 3) – первые материалы обсуждения которой здесь опубликованны. Остальное – очерки, рассказы, повесть, поэма (Постижение) – показывают состояние культуры и её научной составляющей в "эпоху сверхразвитого социализма" и в первые постсоветские годы. Некоторые произведения – русский перевод помещенных в "Брамі Безсмертя" (см. 2).
Из ранее не публиковавшегося: Homosoveticus, Скифское золото, Предпоследний сезон в Староселье, Смехотерапия эпохи сверхразвитого социализма, Земля задремавшая, и др. Последний из этих очерков написан под впечатлением работы автора в Чернобыльской историко-этнографической экспедиции. А очерк Келеберда – село на Полтавщине написан под впечатлением создания одноименной научно-популярной брошюры (Кременчуг, 1995), авторство которой отдано местным жителям: В. И. Марченко, И. Н. Власюку, В. Г. Прядко и др.


5.
Ю. А. Шилов. Пути ариев. – К.: Полиграфкнига, 1996. – 426 с., илл.
Сборник, включающий ІІІ издание Космических тайн курганов (см. 1, 2), историческую повесть Гандхарва – арийский Спаситель и русский перевод киноповести На исходе Золотого Века, а также цикл этноисторических очерков Ведическое наследие украинского Поднепровья.
Название сборнику дало издательство.


6.
Ю. А. Шилов. Гандхарва – арийский Спаситель. – М.: Сфера, 1997. – 192 с., илл.
Несколько улучшенное переиздание второго и третьего произведений предыдущего сборника. См. также 1 и 12. За циклом этноисторических очерков Ведическое наследие Поднепровья стоят научные статьи автора:
Мифы о «космических странниках» и календарная служба Европы V-I тысячелетий до н. э. // На рубежах познания Вселенной. Историко-астрономические исследования, XXIII. – М.: Наука, 1992. – С. 272-303;
Гандхарва – арийский Спаситель // Древнее Причерноморье. – Одесса: ОГУ, 1993. – С. 22-25;
Про витоки космогонічних уяв запорожців // Українське козацтво: витоки, еволюція, спадщина. – К.: ІІ АНУ, 1993, вип. ІІ. – С. 147-153;
Населення українських земель за часів індоєвропейської спільноти: пракорені української фольклорно-обрядової культури // Матеріали до української етнології.– К.: УФЕЦ ІМФЕ НАНУ,1995.– Вип. 1(4).– С. 145-155.


7.
Ю. О. Шилов, В. С. Мітченко. Арійський календар-1998. – К.: Поліграфкнига, 1997. – 13 с., іл.
Настінний календар. Складається з репродукцій 13 картин художника Віталія Мітченка, написаних за матеріалами розкопок курганів Юрієм Шиловим та його колегами. Серед картин: Адіті, праматір Сущого; Бог-творець Вішну; Сурья, верховний бог Сонця; Аполлон Гіперборейський; Гандхарва, арійський Спаситель; та ін.
Головна мета циклу: продовжити шлях Реріхів! Художньо відтворити ведичний зміст і суть "степових пірамід" – до чого прагнула, але не мала ще в першій половині ХХ ст. такого фактажу, родина геніального художника Миколи Реріха. 

8. Ю. О. Шилов. Праісторія Русі – України. – К.–Хмельницький: Укр. Козацтво, 1998. – 180 с., іл.
ІІ, україномовне видання циклу лекцій – начитанного протягом 1995/96 навчального року в Фастівській школі Народної майстерності та Гуманітарному ліцеї при Київському державному університеті. Книга видана коштом Василя Остафійчука, Головного отамана Українського Козацтва. І, російськомовне видання "Праистории Руси" (Москва: "самвидав", 1997) було здійснено Научно-культурологическим центром Российского Общенародного Движения (РОД), який у той час очолювався автором.
У цьому навчальному посібнику вперше проголошено, що "історія почалася в Аратті" – найпершій у світі, притому общинній державі, що виникла у VII тис. до н. е. і розчинилася (як Арсанія зі столицею Артою) в Русі початку ІІ тис. н. е. Вперше така гіпотеза була сформульована Ю. О. Шиловим у наукових статтях 1992 р. (Аратта і Аріан. Пракорені Русі // Тези Всеукраїнської наук. конфер. “Переяславська земля та її місце в розвитку української нації, державності й культури”. – Пер.-Хмельн.: МПП “Буклет”, 1992. – С. 46-47; та ін.); перший начерк теорії опубліковано у монографії "Прародина ариев" (див. 3).
На додаток опубліковано "Ведичну спадщину Вкраїни" (див. 5-6).


9.
Ю. А. Шилов, В. Н. Даниленко. Начала цивилизации. – Екатеринбург: Деловая книга, М.: Раритет, 1999. – 376 с., илл.
Книга состоит из двух монографий:
В. Н. Даниленко. Космогония первобытного общества. – С. 3-216;
Ю. А. Шилов. Праистория Руси VII тыс. до н. э. – І тыс. н. э.
В отдельности, тогда еще самиздатовские книги были представлены Ю. А. Шиловым 17.05.1997 в Колонном зале Дома Союзов (Москва) на ІІІ съезде РОДа, а затем – с трибуны VIII Всеславянского съезда (Прага, 02-05.06.1998).
Работа В. Н. Даниленка планировалась поначалу как докторская диссертация, которую ему защитить не позволили. Затем – как глава, изъятая из его монографии "Неолит Украины" (К.: Наук. думка, 1969), по которой автор защитил-таки диссертацию. Ю. А. Шилов опубликовал машинопись и альбом к ней, которые были завершены автором в 1965 г., – а также свои комментарии к монографии своего умершего (1982 г.) учителя. В "Космогонии первобытного общества" В. Н. Даниленко впервые дал семиотические дешифровки изображений трипольской и др. археологических культур. Эти дешифровки впервые раскрыли палеолитические истоки мифологии индоевропейских и др. народов. Главнейшая ценность исследования археолога В. Н. Даниленко заключается в том, что его выводы независимым образом подтвердились (и стали, в свою очередь, подтверждением) выводов, сделанных шумерологом А. Г. Кифишиным в публикациях 1990-2001 гг. на основании прочтения им протописьменных текстов.
О "Праистории Руси" Ю. А. Шилова см. 8. Это её ІІІ издание.


10. Ю. О. Шилов. Святині. – К.: Миронівська друкарня, 2001. – 324 с., іл.
І частина трилогії автобіографічних романів: Святині, Цілитель, Что БОГ дал (див. 16 і 19). Складається із двух різномовних частин: Победа! та Після біди, – перша з яких була видана (Е. І. Добжанським та Р. М. Куконеску) окремими брошурами у 1999 і 2000 рр.
Розповідається, на особистому досвіді автора, про стан науки-і-політики у Києві та Москві 1968-2000 рр. Роман про народну еліту слов'янства.


11.
Ю. О. Шилов. «Велесова книга» та актуальність прадавніх учень. – К.: Книжкова палата України, 2001. – 154 с.
Двомовна збірка наукових статей: Дискусія в журналі "Археологія" 1992-1996 років з приводу вивчення курганів України, Походження індоєвропейців й слов'ян у світлі найдавнішої писемності, Арійські пракорені України та Індії, Козак Мамай, Махно та Ленін: дві стратегії й тактики розбудови майбутнього, Геополітичне значення етнополітичних процесів в Україні, та ін. Продовжується (див. 10) розкриття сучасного стану науки, політики, мистецтва (Древо життя Леоніда Гусака) в Україні.
Перше видання статті Істина "Велесової книги" було зроблено у 2000 р. окремою брошурою (самвидав Київської громади рідновірів "Трійця" на чолі з Е. І. Добжанським). Тут вперше розкрита Божественна Сутність "Велесової книги"(як адекватна підключенність Святині до всесвітнього Інформаційного Поля говорячи мовою науки, а не релігії), вперше зроблено історичний нарис згадуваних у Книзі подій.    


12.
Ю. А. Шилов. Начало начал. – К.: София, М.: Гелиос, 2002. – 304 с., илл.
Исторический роман "Начало начал" был создан присовокуплением к ранее написанной повести "Гандхарва – арийский Спаситель" (см. 5-6) предыдущей и последующей частей: …и тогда явился Спаситель, Гандхарва, Последний хранитель. Их действия относятся ко временам: расцвета Аратты, оформления Ариана, зарождения Шумера (IV тыс. до н. э.); угасания Аратты, подъема Ариана, начала Вавилонии (III тыс. до н. э.); угасания Ариана (VI в. до н. э.) в противоборстве индо-иранских его составных – Киммерии и Скифии.
Эти три части романа довольно самостоятельны. Объединяет их тема дохристианского возникновения Спаса (снятия общественных противоречий, включая жизнь–смерть, людское–божественное, вещественное–полевое),  характерности Спасительста для етнокультур индоевропейских народов.


13.
Ю. О. Шилов. Джерела витоків української етнокультури ХІХ тис. до н. е. – ІІ тис. н. е. – К.: Аратта, 2002. – 272 с., іл.
Концептуальна монографія написана за ініціативою О. С. Поліщука, ним же почасти фінансовано її видання. Складається з нових редакцій раніше опублікованних Праісторії Русі (див. 8-9), Ведичної спадщини Вкраїни (5-6, 8), Космічних таємниць могил (1, 2, 5). Ці три частини засновані, відповідно, на джерелах історичних, етнологічних, археологічних. Вони взаємно доповнюються та перевіряються. У якості методійного стрижня взято положення академіка Б. О. Рибакова та ін. про співіснування двох ліній історіографії: 1) пам'яті народу та 2) офіційних писань.
Історію вперше написано з позиції (1) общинної пам'яті народу, зануреної у 3-мільйоннолітній антропогенез – із його опорою на підсвідомість, образно-інтуїтивне світосприйняття, міфологізовану культуру. Слідом за В. М. Даниленком і Б. О. Рибаковим, а головне – за архівом Кам'яної Могили та "Велесовою книгою" – показано, що орнаменти, фольклор, тексти слов'ян сягають приблизно 20-тисячолітньої давнини. Тоді як офіціозні історики, обмежені концепціями рабовласницької та ін. тоталітарних формацій, відводять минувшині слов'ян лише 1,5-3,5 останніх тисячоліття. Бо ця історіографія спирається на раціональне, логіко-аналітичне світорозуміння, у якому панує наука (а не міфологія). У методологічній частині монографії показано, що ці дві лінії зводяться до адекватного підключення культури (1) до всесвітнього Інформаційного Поля (до Всевідаючого Бога, до "автопілота" існування та розвитку) – або ж до її відключення (2) (переведення культури "на режим ручного управління", на атеїзм тощо). Показано також, що суттєво-якісне протиріччя народної та офіціозної галузей культури не дозволяє вченим, тим паче послідовно-2, адекватно досліджувати історію. А прагнення адекватності робить кваліфікованого дослідника Спасителем народу і людства (див. 12, а також 10, 16, 19).
Тож невипадково, а завдяки послідовно-1 роботі, що саме "Джерела" принесли їх автору прижиттєвий пам'ятник та монумент (у містах Комсомольськ і Дніпропетровськ, 2005-2006 рр.). Закономірно, що й протидії авторові дістається чимало (див. 3-4, 10 та ін.).


14.
Ю. А. Шилов. Пращуры. – К.: Аратта, 2003. – 112 с., илл.
Научно-популярный конспект предыдущей монографии. В несколько иных редакциях переиздавался в Минске и Москве (вместе с романом "Цілитель", см. 16; 2004 и 2006 гг.), а на украинском языке – в Виннице (2006). Московское издательство "Русская Правда" снабдило книгу аннотацией: "Рекомендуется для изучения студентами всех учебных заведений России, Беларуси и Украины" (см. 8 и 22).


15.
Ю. О. Шилов. Праслов'янська Аратта. – К.: Аратта, 2003. – 56 с., іл.
Концептуальна монографія написана за ініціативою О. С. Поліщука, ним же профінансовано її видання. За основу взято монографію "Джерела" (див. 13-14).
Принципово важливим є додаток: Словник "трипільської археологічної культури", який містить у собі дані з антропології, археоастрономії, геології, етнографії, лінгвістики – що дозволяють історизувати "т. а. к.": зрозуміти її як найпершу в світі державу Аратту – етнокультурне ядро слов'ян та інших індоєвропейських народів. Словник мав увійти до складу "Енциклопедії Трипільської цивілізації" (Київ, 2004), але був вилучений її головним редактором.


16.
Ю. А. Шилов. Цілитель. – К.: Аратта, 2003. – 196 с., илл.
ІІ часть трилогии автобиографических романов: Святині, Цілитель, Что БОГ дал (см. 10 і 19). В центре произведения – семинар "Человек и его возможности", который проводит народный целитель В. И. Холошня. Его чудодейственная сила проявилась вследствие клинических смертей после ликвидации аварии на Чернобыльской АЭС. Неслучайно, что с главным героем произведения автор познакомился вскоре после своего участия в радиопередаче о ЧАЭС (см. 4), где заявил: "Это, конечно, смертоносный минус в судьбе Украины. Но минусов без плюсов не бывает. Поэтому такая беда должна породить и какой-то грандиозный плюс, позитив".
Рассказывается о современном состоянии традиций и духовности "народных масс" славян. В 2004 и 2006 гг. роман переиздавался в Минске и Москве (см. 14).


17.
Ю. А. Шилов. Край ушедших лет. – К.: Аратта, 2004. – 234 с., илл.
Мемуары к собственному 55-летию. В центре внимания – творческая деятельность и библиография произведений историка-археолога Ю. А. Шилова. Стремление донести читателям логику и актуальность исследования, а также пропаганды основ цивилизации, её состояния и перспектив.
Своеобразный комментарий к трилогии автобиогафических романов (см. 10, 16, 19).


18.
Ю. А. Шилов. Истоки славянской цивилизации. – К.: МАУП, 2004. – 704 с., илл.
Авторский перевод и новая редакция монографии "Джерела витоків української етнокультури" (см. 13). Значительно улучшена и расширена иллюстративная часть.

19. Ю. А. Шилов. Что БОГ дал. – К.: Аратта, 2005. – 212 с., илл.
ІІІ часть трилогии автобиографических романов: Святині, Цілитель, Что БОГ дал (см. 10 і 16). В центре произведения – раскопки экспедицией археолога А. Б. Супруненко грандиозного, одного из древнейших арийских курганов у г. Комсомольск (у вымирающего с. Волошино Кременчугского р-на Полтавской обл., Стовбувата Могила V-I тыс. до н. э. с кладбищем XVIII-ХХ вв. на вершине). Эти раскопки 2004 г. продолжают исследования, начатые здесь Ю. А. Шиловым в 1992-1993 годах (см. 3, 17, 23). Тогда погибло два человека, теперь над археологами нависает та же беда. Автор уже открыл (благодаря помощи геофизика Р. С. Фурдуя) принцип местоположения–конструкции–действия курганов-святилищ основоположников Вед, но не знает нюансов взаимосвязей тех жрецов со Всеведающим БОГОМ (< BHAGA вед. 'счастливая ДОЛЯ') – не знает тонкостей адекватного подключения к Информационному ПОЛЮ (см. 13).
Рассказывается об актуальности исконных, "языческих" (дототалитарных) основ культуры; о взаимодействии "цивилизованного человека" с Высшим РАЗУМОМ Мироздания; о жизненноважном, "неоязыческом" обновлении древних (ведических, добиблейских) представлений человечества о БОГЕ.

20. Ю. О. Шилов. Чого ми варті. – К.: Аратта, 2006. – 292 с., іл.
Двомовна збірка наукових та публіцистичних статей 1994-2005 рр. Її передмовою і післямовою є програмні статті Народ – інтелігенція – культура (1994) і Помаранчева революція та "піраміда влади" (2004). Між ними – розділи 1) Витоки, стан, перспективи української етнокультури,  2) Наука,  3) Політика,  4) Мистецтво,  5) Релігія.  Найбільш вагомі статті: Династія Киян і заснування Києва та Сьогодення і майбуття вже за нас! (1), Держава Аратта чи "трипільська археологічна культура"? та Наріжні проблеми українознавства (2), Цивілізація (державність) в її природньому розвитку й ідеологічних доктринах та О сущности диалога украинской и еврейской цивилизаций на рубеже ІІ-ІІІ тыс. н. э. (3), Аратто-арійські архетипи у творчості Віталія Мовчана та Кобзар Василь Нечепа (4), Спас(ительство) та БОГ, Цивілізація, майбутнє (5), та ін.


21.
Ю. А. Шилов. Брама Безсмертя. – К.: Аратта, 2006. – 340 с., илл.
Своеобразный, художественно-литературный ("иллюстративный") II том собрания произведений, I томом которого выступает книга " Чого ми варті" (см. 20). Новая, значительно расширенная и, в основном, русскоязычная версия I части одноименного сборника 1994 г. (см. 2).
Включает новую редакцию исторического романа Начало начал (см. 12), впервые публикуемые трилогию (о прошлом–настоящем–будущем) пьес Ибо имеем жизнь вечную… и сценарии, киноповесть На исходе Золотого Века (см. 4, 5), повести и рассказы (см. 2, 4), поэму Постижение (см. 4) и стихотворный цикл Судьба рыбака А. И. Шилова, отца Ю. А. Шилова. Произведения объединены темой Спасительства в разнообразных его проявлениях (см. 12-13, 19).
Следует отметить оформление данной и предыдущей книг, в котором использованы произведения художников Г. И. Шанаева и В. Н. Пруса.


22.
Ю. О. Шилов. Давня історія України в контексті світової цивілізації. – К.: МАУП, 2007. – 280 с.
Навчальний посібник, створений на основі (див. 13-15, 8 і 18) монографій "Джерела витоків української етнокультури" та "Праслов'янська Аратта", а також науково-популярної книги "Пращури". Цей курс лекцій читався автором у 2001-2006 рр. як спецкурс для студентів МАУП (Міжрегіональної Академії управління персоналом).
Вперше у пострадянській гуманітарній освіті сформульовано методологію (яка знімає протиріччя між наукою–релігією–політикою, є альтернативною відносно марксистського "історичного матеріалізму"). Вперше навчальний курс спирається на історичну пам'ять народу (а не на офіціозні доктрини "Біблії" чи "Капіталу"). Вперше розкривається головування в етноісторії традиції общинної (первинної), а не тоталітарної (вторинної) цивілізації.


23.
Ю. А. Шилов. Курганные древности окрестностей Комсомольска. – К.– Комсомольск: Аратта, 2007. – 72 с., илл.
Полная публикация одной из 27 курганных групп, раскопанных под руководством Ю. А. Шилова в 1971-1976 и 1980-1995 годах – на протяжении его работы в Институте археологии АН УССР и НАНУ.
Арийские курганы возле г. Комсомольск Кременчугского р-на Полтавской обл. оказались наиболее важными среди когда-либо где-либо исследованных до того за всё существование археологической науки. Ибо в этих 8 курганах, особенно в Цегельне у с. Подлужье и Кормилицы у с. Еристовка, удалось проследить: 1) переход от докурганных святилищ до древнейших курганов, 2) при этом обнаружено влияние на местных пра-ариев (носителей среднестоговской и днепро-донецкой археологических культур) пришлых жрецов Аратты (трипольской культуры этапа В), 3) зарождение вместе с курганным обрядом "Риг-Веды", древнейшей из Вед арийской (индо-иранской, по определению лингвистов) общности племен.
Главнейшим же (4) стало открытие геокосмической основы ведических мифоритуалов: жрецы-брахманы встроили свои святилища в действующие периметры ведьминых кругов (по народной традиции; геологи называют эти циркульноправильные структуры мантийными каналами, а физики считают их вещественным отражением торсионных полей – которые входят в структуру вселенского Информационного ПОЛЯ), достигнув таким образом адекватного подключения к Всеведающему БОГУ (см. 19).
Кроме того, исследование и публикация означенных курганов стали двуединным примером историзации археологии (см. 1-2) – посредством целостностного освоения кургана как научного источника и синтеза его с данными иных (лингвистики, этнологии, др.) вспомогательных дисциплин исторической науки. И наконец: продолжение исследования (с 2002 г., экспедицией А. Б. Супруненко) курганов у Комсомольска – возле удобнейшей переправы через Днепр у начала Порогов – открыло памятники всех археологических культур Северного Причерноморья, начиная с верхнего палеолита и заканчивая поселениями и могильниками казаков и татар ХVIII в. Начатые публикации и анализы этих материалов закрепляют данный район как особый по выразительности, полноте и глубине историзации археологических данных.


24.
Ю. О. Шилов. Українська національна ідея. – К.: Аратта, 2007. – 60 с.
Своєрідне доповнення до збірки "Чого ми варті" (див. 20). Статті і нариси цієї збірки акцентують долю творчості автора – яка невипадково дотична Спасительській  місії Тараса Шевченка й Івана Франка (див. відповідні нариси книги). Найбільш цікаві статті: Язичество, Православіє, РУНВіра: основа і доля УНІ, а також Найперша у світі державність та походження українського козацтва.

25. Ю. О. Шилов. Трипілля: аратто-арійсько-українські казки. – К.: Аратта, 2007. – 66 с., іл.
Своєрідне заключення 2-томника (див. 20-21), духовний заповіт автора (див. 24). Художньо-публіистична форма твору "із потойбічного життя" спрямована на зняття всіляких протиріч між минулим–сьогоденним–прийдешнім тощо (див. 12-13, 19).
Слід відзначити прекрасне оформлення книги художниками Вакуленками, Олександром і його донькою Олесею. Вони органічно поєднали свої ілюстрації с текстом письменника Юрія Шилова.

***
Юрій Олексійович Шилов вважає, що остання з вищенаведених книг завершує основну його творчість (на 60-му році життя). Далі – лише удосконалення та перевидання опублікованного.
Прохання до інвесторів та меценатів: допомогти у підготовці та виданні Зібрання творів Ю. О. Шилова. Зібрання, як бачимо, має внутрішню силу та логіку – спрямованні на завершення 600-річного циклу епох Відродження–Реформації–Просвіти–Неоправославія. Закономірно, що вищим міжнародним визнанням теорії Аратти є насьогодні каталог (Сucuteni–Тrypillia: AGreatCivilizationofOldEurope. – Rome, 2008. – Р. 67-70) виставки «Cucuteni–Trypillia: Una Grande Civiltà dell'Antica Europa (V-III millennio a.C.)», яка була організована Україною, Молдовою, Румунією й пройшла у Ватікані 16.09-31.10.2008.

Юрий Алексеевич Шилов полагает, что последняя из вишеприведенных книг завершает основное его творчество (на 60-м году жизни). Дальше – лишь совершенствование и переиздание опубликованного. 
Закономерно, что высшим международным признанием теории Аратты является на сегодня каталог (Сucuteni–Тrypillia: AGreatCivilizationofOldEurope. – Rome, 2008. – Р. 67-70) выставки «Cucuteni–Trypillia: Una Grande Civiltà dell'Antica Europa (V-III millennio a.C.)», которая была организована Украиной, Молдовой, Румынией и прошла в Ватикане 16.09-31.10.2008.

Аратта – найдавніша цивілізація (держава) світу – та її зв'язки
з археологічною культурою
«Кукутень–Трипілля»

          Нині панує думка, що цивілізація (державність) почалася на Землі з рабовласництва, що рабовласницька формація виникла на руїнах первіснообщинного ладу, з їх кривавого хаосу періоду військової демократії… Проте в останнє десятиріччя ХХ ст. була відкрита найперша, дорабовласницька державність – і уявлення про історію людства почали змінюватися.
          Виявляється принципово інша картина: цивілізація розпочалася як розквіт общинної формаціїї, який набув форму  періоду священної демократії. Не воїни, а священнослужителі («первісна інтелегенція») стояли біля колиски державності, і почалася вона не зі спекотного літа суспільних протиріч – а з весняної гармонії «Золотого Віку». І, завершивши в світових війнах свій річний цикл, сучасна цивілізація знову повертає на общинність-самоврядування, на весну…
          Так з чого ж розпочалося?

Відкриття держави Аратти

I.1


 

          Аратта (шумерське Aratta = LAM x PA ‘полум’я-крило‘; LAM x KUR 'полум’я змінене'; LAM x ru; LAM x KUR-ru [Кифишин 2001, 689,692]) набула відомості після публікації С. Крамером [Kramer 1952] перекладу шумеро-аккадської поеми «Енмеркар і владика Аратти».
          У поемі розповідається про суперечку двох владик-жерців, перший з яких правив шумерським містом Урук. Головний храм цього міста-держави було присвяченого богу Енлілю, суперницею якого виступала араттська богиня Інанна. Урукський Енмеркар намагається перемогти Аратту за допомогою її ж Інанни – забравши якимось чином статую богині до Уруку. Він погрожує народу Аратти війною, рабством, убивством правителя. А той відповідає таке:
                    Я верховний жрець, призначений чистою рукою (Інанни).
                    Скіпетр небесного царя (Ану), владичиця всесвіту,
                    «іннін» усіх законів, світла Інанна
                    до Аратти, країни чистих обрядів істино мене привела,
                    у горах пред нею поставила мене як браму –
                    то як же Аратта може підкоритися Уруку?
                    Гора (-Аратта) – це герой, насичений мудрістю,
                    вона подібна до вечірньої зорі, що йде до свого дому
                    й прогоняє морок пред своїм лицем.
                    Вона подібна Місяцю, який підіймається на небеса,
                    лице якого виповнено блиском.
          Проте Інанна тимчасово відходить від своєї Аратти, схиляється на бік Енмеркара. Той шле вимогу за вимогою: надіслати коштовності та майстрів для оздоблення Еана ('Дому Неба' богині Інанни) в Уруці, а ще й храму Абзу в Еріду (див.: І.2, І.3, ІІ.5, ІІ.6). Відповіді владики Аратти непевні. Та й накази Енмеркара складаються з плутаних погроз, магічних загадок і згадок про часи, коли не тільки Шумер, але й «все благочестиве людство, весь всесвіт спільною мовою щиро восхваляли Енліля», чий храм панує в Уруці. Відповіді жерця примхливої Інанни свідчать про іншу правду минувшини (див. вище) і нарікають на те, що нині «Аратта подібна до отари, яка розбрелася; її шляхи – ворожа земля». Взамін данини, яку вимагає Енмеркар від Аратти, її владика благає надіслати зерна голодним араттам, від яких відвернулась богиня. Не відзразу, проте благання було задовільнено.
          Знаменно, що ячмінь із Уруку привезли ослами – тоді як відповідні дари аратти вирішили везти конями. Але не встигли рушити, як знову надійшов до Аратти наказ – з новою загадкою про скіпетр, котрий слід принести до храму Енліля. На це верховний жрець Аратти відповів подібною загадкою. Таке спілкування ускладнилося згодом настільки, що гонець уже не міг запам'ятовувати послання. І тоді начебто саме Енмеркар винаходить письмо на глиняній табличці. Проте жрець Аратти легко прочитує текст. А поки він обмірковував відповідь – Інанна змилувалася над своїми араттами, зросила їх ниви дощем. Тепер країна врятована від голоду й захищена повінню рік. Надодаток богиня влаштовує Аратті свято на честь свого коханого Думузі – 'Сина душі', обожненного прапращура людства, «пастуха часів до Потопу». Зваживши на такі переміни, Енмеркар вирішує завершити суперечку миром і відправляє до Аратти нову партію зерна, а також худобу на свято Думузі. У відповідь аратти відправляють, нарешті, дари до урукського храму Ен-ліля, 'Владики-вітру'. Цей бог вважався винуватцем Потопу (див. далі), проте найбільш шанувався в Шумері
          Кінець поеми «Енмеркар і владика Аратти» зберігся погано. Однак ясно – на спільному святі хтось напучує Енмеркара, що справи краще лагодити не війною, а миром. Проте з уривків ще трьох поем (Енмеркар та Енсухкешдана, Енмеркар та Лугальбанда, Лугальбанда і гора Хурум) видно, що сутички між Уруком й Араттою не припинилися. У другій поемі розповідається про поразку урукською відьмою араттського чаклуна (який спробував повернути з Урука статую Інанни). У третій поемі Енмеркар посилає свого сина Лугальбанду за поміччю Інанни до Аратти, після чого та знову постачає Урук коштовностями та майстрами – перевозячи їх тепер вже не кіньми, а водою. У четвертій поемі розповідається про пригоду Лугальбанди підчас походу віська Урука. Залишений помирати біля Хуруму, син Енмеркара блукає та молиться серед гір, – а батько його у цей час керує штурмом Аратти.
          Існування Енмеркара й Лугальбанди, другого і третього правителів І династії післяпотопного Урука, сучасні дослідники датують 2900-2588 рр. до н. е. [Rohl 1998, 477-478] або ж на тисячу років раніше [МНМ 2004, І, 97].

І.2


 

          При розкопках одного з храмів іншого шумерського міста-держави – Лагаша – була знайдена, на двох глиняних циліндрах 2113 р. до н. е., «Хвалебна пісня про побудову храму Нінгірсу». На думку А. Г. Кифишина [1997, 681], «це найдревніше й найбільш повне джерело по ритуалу заснування храмів (…) Очевидно, поема була зачитана чи, вірніше, проспівана, перш ніж її список поклали до фундаменту і «жеребець» – Гудеа, правитель Лагаша й засновник храму на честь бога Нінгірсу, підняв «копитом»-мотикою першу пригорщу землі».
          Твір починається з опису того, як «жива» вода Тигру зупинила «мертву» воду Потопу. Тоді «на небі й землі долі вирішувалися», і в приморському Лагаші його покровителю Нінгірсу-'Мурашці' (?) сказано було богом Енлілєм (див.: І.1):
                    «Повінь до берега свого вернулася;
                    вода темна, зірками наповнена, жах підіймала, –
                    повінь Енліля – (ріка) це Тигр,
                              вона воду прісну зупинила».
                    Аратта згадується далі, при описі входу до храму:
                    Бог-змій священий Океану, темно-синій, –
                    це «сітка, що зав'язує» (полог) храму,
                              де радяться Кєш з Араттою;
                    (а) це «сітка, що розв'язує» (штора) храму – лев страшний,
                    (він) на 'Країну'-Шумер позира там, –
                    ніхто (з) ідучих очами цими (нехай) не буде схоплений!
          Далі побачимо, що перше в Шумері післяпотопне місто-держава Кєш (див.: І.3 про Сурі-кош) – не просто співзвучне своєю назвою, а й дійсно-таки пов'язане (написами Кам'яної Могили, моделями храмів Кукутені–Трипілля, Артаплотом та ін.) із кші 'землями' «Веди словена» та 'становиськом' кіш українських козаків. Всі ці назви і значення виводяться з аратто-шумерських kiški'всесвіт' та ki'земля, місце, місто'. Вчені вже роблять подібні співставлення. Так, лінгвіст Ю. Л. Мосенкіс [2001, 40,50] поділяє ім'я давньослов'янської богині на склади Ма-кош –вказуючи притаманність першого «лише трипільсько-малоазійсько-крітському регіонові», але пов'язуючи його також із єгипетською Маат. А назву української (на Полтавщині) ріки Псло і кавказьких Псоу тощо дослідник примірює на «шумерське чи навіть дошумерське субстратне Абзу / Апсу 'прісна водна безодня, прісний океан'» Потопу (див.: І.1, ІІ.5).
          Між цивілізаціями пра-України, Шумеру, Єгипту простежуються й археолого-етнологічні зв'язки – причому саме в зазначеній послідовності. Між двома останніми єгиптолог Д. Рол розкриває їх по специфічним зображенням і знахідкам кораблів та храмів. Аналогічні кораблі трапляються серед петрогліфів Кам'яної Могили [Михайлов 1999, 37-38, 117-18], календарні позначки яких дозволяють датувати їх VI-IV тис. до н. е. [Кифишин 2001, 666-672]. Аналогічні ж моделі храмів є серед керамічних виробів культури Кукутень–Трипілля. «З цього випливає, що давні європейці були якимось чином ознайомлені з архітектурними, культурними та релігійними традиціями далекої Месопотамії», – робить обережний висновок археолог М. Ю. Відейко [ЕТЦ 2004, І, 337-338].
          Не тільки ознайомлення, але й спільний виток догрецької, єгипетської й шумерської міфологій розкриває видатний шумеролог А. Г. Кифішин [1990, 36-41]. Дослідник звернув увагу на особливу промовистість тут «Текстів пірамід». В них розповідається про те, як за прачаси навічно пішла під води Потопу 'Велика чорнота' найродючиших земель 'круглоти Осек' (šn،'٫-śk). Її назву дослідник співставляє з єгипетськими śk 'молоти зерно'; śk'٫ 'приносити врожай'; śk'٫.t 'країна орачів' – яка знаходилася на північ від dbn і «може бути поставлена у зв'язок із грецькою Атлантидою». Після цього в країні Deben утворився 'Вогневий острів у Морі двох кинджалів', а в пра-Єгипет прийшов Тот – бог ковальства і мудрості, що боровся тоді (на рубежі VII-VI тис. до н. е., як вважає дослідник) з 'кам'яними звитяжцями'. Надалі його дружиною стала Маат, володарка  'Вогневого острова' (яку міфолог співставляє з дочкою шумерського бога мудрості Енкі, що зупинив Потоп). А в VI-V тис. до н. е. з'явився перший фараон Мене… Подібна зміна віків камня й металу зафіксована руським літописцем ХІІ ст. [Рыбаков 1981, 9-11]: «Феоста иже и Съварога нарекоша егуптяне (…) въ время царства его спадоша клеще с небесе, нача ковати оружье. Прежде бо того палицами и камением бьяхуся».
          А. Г. Кифішин, не знаючи до кінця 1993 р. про архів Кам'яної Могили (біля сел. Мирне Мелітопольського р-ну Запорізької обл. України), припускав тоді зв'язок країни Deben з Грецією, а північної 'Великої чорноти' – з якимось районом Балкан. Проте в своїй, тій же наведеній вище статті він висунув версію [Кифишин 1990, 33, 37]: «Прекукутені та Трипілля (=шумер. Аратта)», – а єгипетського бога Тота зблизив з магічною формулою 'мідь Аратти'.

І.3


 

          Вище наведено майже всі відомі тексти про передньоазійську (чи також й іншу?) Аратту. Із них проступає, що ця таємнича країна з'явилася чи не раніше від найдавніших міст-держав Шумеру – з якого прийнято нині [слідом за Woolley 1950] починати історію світової цивілізації. Ці обставини стимулюють міжнародний пошук первинної Аратти [Відейко 1995; ЕТЦ 2004: І, 526-536; ІІ, 45-47(додаток)]. Її шукають на північ від Шумеру, а розквіт відносять до часів І династії Урука. Зважаючи на згадки у поемі «Енмеркар і владика Аратти» про винайдення письма тощо (див.: І.1), започаткування Аратти й Шумеру поглиблюють до середини IV тис. до н. е.
          Проте накопичуються дані про ще давніші часи й значніші передування Аратти та вплив її на виникнення класичного Шумеру, який постав за допотопним Убейдом і передував семітському Аккаду. Відповідну теорію висунув і опрацював Д. Рол – професор єгиптології і древньої історії, учасник археологічних розкопках в Ірані. Дослідник спирається на праці Л. Вуллі та інших авторитетних археологів; на узгодження генеалогій і «Списків царів» Шумеру, Вавилона, Ассірії; на «Історію» вавилонянина Бероса та відповідності їй у творах Палестини, Греції, Риму. При цьому провадиться реконструкція первинного звучання і написання імен.  
          Розкопки на Мійандоабській рівнині (іранська частина Вірменії) дали підставу Д. Ролу [1998, 163] написати про льох з вином «у палаці Аратти» приблизно 5500 р. до н. е. Тут знаходилася одноіменна ріка, яку востанє згадує у 714 р. до н. е. Саргон ІІ, ассірійський завойовник Урарту (< Ур 'Місто-Держава' Ар(ат)ти). А згадану рівнину здавна населяло плем'я маннеїв (> Ур маннеїв > Вірменія), що разом із хурритами (< Сурья-'Сонце' й Аратта) складали особливу частину «індоєвропейської мовної спільноти»; хуррито-манейський етнос відображено алазано-беденською, куро-аракською й спорідненими з ними археологічними культурами.
          За Д. Ролом, первинна Аратта сформувалася у гірській долині-едені в першій половині VI тис. до н. е. Згодом почалися переселення. Прапращур Адаму ('Людина, зроблена з червоної землі' місцевої гори Сурі-кош, аналог посипаних вохрою небіжчиків убейдської, куро-аракської, кукутеньсько-трипільської, дніпро-донецької та багатьох інших археологічних культур) і його син Йамку-Кійан поселилися у Сузіані. А їх найближчі нащадки Хану і Ну-а (що відповідають біблійним Єноху, Ною, Яфету [Rohl 1998, 205-222 та ін.], а ці –набагато давнішим Інахосу, батькові Пеласга та пращуру Йапетоса й Атласа або Аталанте грецької міфології [Кифишин 1990, 48 та ін.]) близко 5000 р. до н. е. заснували С(Ш)умер.  Назву цієї 'Країни' Д. Рол та деякі інші дослідники виводять від післяпотопного сина Ноя – Сіма (> біблійні Шінар або Сєннаар). Але можна виводити і від двох грецьких Сіме, пращура та нащадка Атласа – причетного (за А. Г. Кифішиним) до поглинання Потопом землі Осек (див.: І.2).
          Як бачимо, пеласго-грецька та єгипетська традиції вказують на допотопну появу Шумеру – тоді як семіто-єврейська вказує на його появу вже після Потопу. З першої позиції найдавнішим шумерським був уже І період Убейда (близько 5000-4800 рр. до н. е.) з його найпершим у Шумері містом-державою Еріду, а також із дещо пізнішими поселеннями на місцях майбутніх, післяпотопних міст-держав Урук і Ур. Знаменно, що перші згадки таких назв найперше з'явилися у VII тис. до н. е. серед протошумерських написів Кам'яної Могили (№ 19/D: «Це закон Аімдугуда, що відправляється до Ура й Еріду» [Кифишин 2001, 178 та ін.]), а назви Уруку і Уру походять від unu>uru 'повінь, потоп' [Rohl 1998, 159-179]. Всі три міста стояли на березі Перської затоки біля гирла Євфрату. В уривках поеми «Енмеркар та Енсухкешдана» цей жрець Аратти (безперечно гірської у поемі «Енмеркар і владика Аратти») пропонує організувати похід на Урук морем, у поемі «Енмеркар та Лугальбанда» мовиться про ріку, – що свідчить про зміни місцеположень Аратти. І легенда про північну Осек пасує більше їй, ніж Шумеру.
          Л. Вуллі при розкопках Ура відкрив сліди страшних пожежі та повені, які розмежували Убейдські та Урукські періоди десь між 4000-3100 рр. до н. е. (за Д. Ролом) або близько 3900 р. до н. е. [ЕТЦ 2004, І, 97]. Вірогідно, що ці катастрофічні роки вихідці з Аратти перечекали на своїй прабатьківщині: це засвідчує біблійний міф про гору Арарат, до якої прибився ковчег Ноя. Із допотопною Араттою поблизу Тебриза та післяпотопним Араратом можна співвіднести Артеміду Таврополу та річку Артаплот на Полтавщині й місто Оратів на Вінничині. Із трьома останніми можна пов'язати Ортополіс із генеалогії догрецьких тельхінів, нащадків Інахоса (див. вище).
          Ортополіс [Кифишин 1990, 48-48] з'явився після Атласа і майже одночасно з пізнішим Сіме. Їм усім передував Оропос (Europos < Europs, Europa), трохи молодший від Атласа. Походження назви Європа (перевезеної з Азії через море «Батьком богів» у вигляді бика) забов'язане, напевно, її -oras/-uras («які мають відношення до понять 'місто', 'фортеця'») – єдиним археологічним еквівалентом яких у тодішній Європі «цілком могли бути поселення трипільської культури типу Майданецького» [ЕТЦ 2004, І, 520]. Наведений висновок T. Taylor (у переказі М. Ю. Відейком) підтверджується наступним розвитком легендарного Oropos>Orthopolis у міфологемах лапіфів і кентаврів, які прожили зміну пріоритету биків на коней. Ці два племені жили спочатку «в районі ріки мертвих» і були пов'язані з «містом биків» (tauro-polis) хранителів душ та з «собако-биками» (cuno-tauroi), які переправляли душі померлих через ріку. Від того з'явилися конеподібні кентаври [Кифишин 1990, 14-16, 20-22]. У цьому семантичному вузлу пра- чи доіндоєвропейських міфологем незайві наведені вище згадки  (див.: І.2) про шумер. kiški'всесвіт' та єгип. 'круглоту Осек' šn،'٫-śk. Хліборобські й, напевно, архітектурна характеристики останньої цілком сумісні з археологією Кукутені–Трипілля (а також, як побачимо далі, з легендами й міфами «Веди словена»).
          Комплекс відповідних даних виявлено у найдавніших курганах біля м. Комсомольск на Полтавщині та в сел. Великоолександрівка на Херсонщині, по обох берегах Дніпра неподалік від зручних переправ. Між 4600-3200 рр. до н. е. тут відбувалися доленосні контакти між носіями трипільської, дніпро-донецької, середньостогівської, куро-аракської культур, внаслідок чого зародилася індоарійська «Рігведа» [Шилов 2007]. До того ж зодіакальна сцена з тваринами на круглій кам'яній огорозі Великоолександрівського кургану споріднена із зображеннями VI-IV тис. до н. е. із «Грота Бика» Кам'яної Могили. Поруч, убік річки, міститься панно № 5 (див.: ІІ.5) із тогочасною згадкою Аратти, а також свідоцтв Потопу: Абзу і Суду Води. А з 'круглотою Осек', яйцеподібним плануванням Майданецького і -oras/-uras цілком співставне «Протояйце IM + TAR» зі знаками ur4 'спарені', še 'зерно' та ін. панно № 15/16 [Кифишин 2001, 410-425].
          Історико-етимологічно-археологічний ряд розглянутих вище артефактів (LAMxKUR-ru > Aratta > -oras/-uras  > unu>uruта ін.) вказує подальший напрямок розв'язування проблеми походження держави Аратти та її взаємозв'язків із культурою Кукутені–Трипілля.

http://shilov.org.ua/

Комментировать статьи могут только зарегистрированные пользователи. Перейти к регистрации