ВЕДА

 

 

 

 

Поделиться

 
 
 
 
 

.

 . .

.

.

.

 

 
 
 
 
 

 

 

 

.

 

 

 

 

.

.

О школе Новости Книги Фото Медиа Посетителям Контакты Ссылки Форум Карта сайта Поиск
   

 Портал славянской ведической культуры

 


Главная страница / Духовный Центр / Места Силы / Бакота

Бакота

Бакота.

Існує мальовниче урочище на схилах Білої гори Хмельницької обл. Кам'янець-Подільського р-ну, поблизу колишнього села Бакота, яке нині затоплене Дністровським водосховищем. Урочище утворене твердими сілурійськими вапняками, в яких Дністер прорізав каньйон глибиною до 120 м. На схилі Білої гори, приблизно на третині висоти, знаходиться горизонтальна площадка. На ній б'ють цілющі джерела, що проходить крізь кременеві залежи у вапняку.
Люди з давніх часів облюбували це місце і створили поруч із джерелами святилища і видовбали печери в горі, які пізніше були облюбовані монахами юдо-хрестосівської віри. I зараз тут Бакотинський печерний монастир (щоправда без монахів).
Пропонуємо ознайомитися зі статтею про історію краю.

 
I. Винокур, П. Горiшний
Центр Подiллєзнавства
Кам'янець-Подiльський, 1994 р.
 
Землі Середнього Подністров'я XI - першої половини XIV ст. відігравали надзвичайно важливу роль в історії Пiвденно-Захiдної Русi. Вони входили з кiнця IX ст. до складу Київської Русi, з середини XII ст. - до Галицького, а з 1199 р. - до об'єднаного Галицько-Волинського князiвства. Лiсостепова територія між Пiвденним Бугом i Днiстром виступає в давньоруському лiтописi пiд назвою "Пониззя". Перша лiтописна згадка про Пониззя вiдноситься до 1226 р. Ця назва, очевидно, використовувалася й ранiше i широко побутувала аж до середини XIV ст. З 1362 р. вперше згадується нова назва цiєї територiї - "Подiлля". Однак, назви "Пониззя" i "Подiлля" не слiд повнiстю ототожнювати з погляду величини територiї, яку вони вiдображали в рiзний iсторичний час. Очевидно, що давньоруське Пониззя було лише невеликою частиною майбутнього Подiлля. Основна територiя Пониззя розташовувалася в гирлi лiвих притокiв Днiстра - рiчок Ушиця, Смотрича, Збруча i Серета. Пiвнiчна межа Пониззя проходила приблизно по лiнiї Бар-Солобкiвцi-Гусятин.
 
Адмiнистративним i культурним центром давньоруського Пониззя XII-XIII ст. було мiсто Бакота, що привернула до себе увагу лiтописцiв поряд з iншими населеними пунктами Середнього Поднiстровя. Слiд вiдзначити, що серед названих лiтописних осередкiв на середньому Днiстi Бакота найчастiше згадується в лiтописi. I це, природно, оскiльки будучи столицею Пониззя вона знаходилась в орбiтi важливих соцiально-полiтичних i вiйськових подiй середини XIII ст., що вiдбувались на землях Галицько-Волинського князiвства. Перша лiтописна згадка про мiсто Бакоту, яке було розташоване на лiвому березi Днiстра на територiї колишнього однойменного села Камянець-Подiльського району Хмельницької областi, вiдноситься до 1240 р. Це був перiод повязаний з нашестям монголо-татарської орди Батия на Пiвденно-Захiдну Русь. В той час Бакота i все Пониззя входили до складу Галицько-Волинського князiвства. Пониззя, що приєдналося до галицьких володiнь, неодноразово служило приводом i ареною iнтриг боярства, яке сильно розвинулося в Галицькiм князiвствi i постiйно вело боротьбу з великокнязiвською владою.
 
Наприкiнцi XIII - на початку XIV ст. на землях Пониззя утворився татарський улус. Монголо-татарськi баскаки обклали давньоруське населення даниною, безпосереднє збирання якої здiйснювали мiсцевi давньоруськi феодали - отамани - правителi волостей. Верховна влада була тодi в руках ординських темникiв, кочiв'я яких розкинулися на землях Пiвденного Подiлля. Монголо-татарськi правителi вимагали вiд мiсцевих давньоруських феодалiв-отаманiв, щоб були знищенi всi оборонні фортифiкацiї на територiях мiст Середнього Поднiстровя. За данними лiтопису XIV ст., коли появилися на Подiллi литовськi феодали, то "в подiльськiй землi не було жодного мiста, нi деревом рубленого, а нi каменем будованого". Посилаючись на цi вiдомостi iсторики XIX - на початку XX ст. робили необгрунтованi висновки наче б то на Подiллi в XIV ст. зовсiм не було мiських осередкiв. Проте мова тут - у лiтописному списку XIV ст. - йде не про наявнiсть мiст, а лише про їхнi укрiплення, якi дiйсно були значною мiрою зруйнованi за наказом монголо-татарських завойовникiв у 50-60-х роках XIII ст. Повiдомлення лiтопису фиксують цi подiї.
Очевидно, що дитинець-кремль та iншi фортифiкацiї Бакоти були дiйсно зруйнованi в серединi XIII ст. Але мiсто i його сiльська округа продовжували iснувати в другiй половинi XIII i в XIV ст. У другiй половинi XIV ст. Бакота i Приднiстровськi землi перейшли пiд полiтичну владу феодальної Литви. Це сталося пiсля того, як великий князь Литовський Ольгерд розбив у 1362 р. на Синiх Водах загони трьох татарських ханiв - Хочiбея, Кутлубугу i Дмитра, володарiв "Подiльської землi".
 
Лиса гора
 
Пiсля перемоги над татарами Ольгерд передав Подiлля в управлiння своїм племiнникам - братам Корiатовичам. Щоб змiцнити своє панування на подiльськiй землi i органiзувати подальшу вiдсiч татарам, якi не маючи сил повернути втрачений подiльський улус, починають спустошливi набiги, Корiатовичi, опираючись на мiсцевих "отаманiв", широко розгортають будiвництво нових мiських укрiплень i особливо - фортець. Обороннi фортифiкацiї були частково вiдновленнi й спорудженнi в Бакотi, Смотричi й Камянцi. Отже, литовськi феодали з часом "всi подiльськi мiста умурували i всю землю подiльську осiли". Серед iнших мiст, що мали фортецi, крiм Бакоти й Камянця, лiтопис згадує Брацлав, Соколець, Вiнницю, Божський i Меджибiж, Червоноград i Скалу. Виявлено також залишки оборонних укрiплень XIV ст. в Смотричi, Зiньковi, Летичевi, Чорному Островi та iнших населених пунктах Подiлля.
На 60-тi роки XIV ст.припадає й згадка в литовському лiтописi про Бакотський печерний скельний монастир. Як свiдчить лiтопис, литовськи феодали застали тут ченцiв i монастир в горних скелях. Монастир, як показали археологiчнi дослiдження, був заснований ще в XI ст. i iснував протягом тривалого часу - аж до кiнця XIV-XV ст.
На протязi другої половини XIV ст. Бакота й землi її округи були своєрiдною пiвденно-захiдною провiнцiєю Литовського князiвства. Лiтописнi вiдомостi дають можливiсть приблизно визначити межi тодiшнього Подiлля. На сходi межа подiльської землi проходила вiд Брацлава до Днiстра, на заходi - до рiчки Стрипи, на пiвднi - по р. Днiстер, на пiвночi - по р. Пiвденний Буг. Це пiдтверджує акт передачi 12 червня 1395 р. польським королем Ягайлом кракiвському воєводi Стипку земель Подiлля, якi йому перед тим уступив за 20 тисяч грошей литовський князь Вiтовт. Серед одержаних кракiвським воєводою фортець з округами згадується Бакота, Камянець, Смотрич, Скала i Червоноград. Округи Меджибожський, Божський i Вiнницький Ягайло зберiг за польською короною. Схiдна ж частина Подiлля з Брацлавом i Сокiльцем залишилася за князем Вiтовтом.
У другiй чвертi XV ст. продовжується боротьба польських i литовських феодалiв за володiння Подiллям. У цiй боротьбi Бакота, як головне мiсто округи чи волостi, займала своєрiдне, промiжне щодо територiї положення мiж земельними володiннями Литви i Польщi. У 1431 р. було укладено перемир'я мiж шляхетською Польщею i феодальною Литвою, за умовами якого Бакотська волость була визнана нейтральною прикордонною зоною мiж обома державами. Скориставшись з вказанної конкретної ситуацiї жителi Бакоти та її скельної округи вигнали у 1431 р. з своїх маєткiв українських, польських i литовських феодалiв й оголосили себе вiльними людьми. Лише у 1434 р. переважаючим силам польсько-шляхетського вiйська вдалося придушити запеклий опiр повсталих селян Бакотської волостi i загарбали бiльшу частину Подiлля. З 1434 р. Подiлля було перетворено в провiнцiю Польщi пiд назвою Подiльського воєводства. Бакота з навколишньою сiльською округою увiйшла до складу королiвських володiнь i становила окреме староство, як це засвiдчують рiзнi тогочаснi люстрацiї.
На жаль, безпосередньо про Бакотський замок в цих люстрацiях нiяких згадок немає. Очевидно, в процесi подiй 1431-34 рр. цей замок був зруйнований i бiльше не вiдновлювався. Протягом XVI ст. Подiлля складалося з кiлькох повiтiв, якi неодноразово мiняли свої назви i межi. Зокрема, в середенi XVI ст. вiдзначаються такi повiти: Камянецький, Меджибiжський, Летичiвський, Хмельницький, Зiнкiвський (з 1542 р. - Барський) i Червоноградський. В кiнцi XVI ст. встановилося три повiти: Камянецький, до складу якого увiйшла i Бакота, Летичiвський i Червоноградський.
Отже, як свiдчать лiтописнi та iншi матерiали, iнтерес до iсторiї Бакоти на Днiстрi проявився вже за часiв оформлення давньоруського Галицько-Волинського лiтопису, а потiм продовжувався у зв'язку з Литовсько-руським лiтописом та iншими iсторичними документами XIV-XVI ст.
Науковий iнтерес до iсторiї лiтописної Бакоти фiксується ще в першiй чвертi XIX ст., коли В. Марчинський опублiкував працю, присвячену статистичному, топографiчному та iсторичному опису Подiльської губернiї. В цiй роботi приведенi й деякi загальнi iсторичнi вiдомостi про Бакоту. О. Яблонський, аналiзуючи королiвськi люстрацiї першої половини XVII ст., згадує й про землi Бакоти. У довiдковому географiчному виданнi 80-х рокiв XIX ст. та в польський енциклопедiї знову знаходимо вiдомостi про Бакоту. Початок 90-х рокiв XIX ст. повязаний з публiкацiями подiльського iсторика А. Ролле про Бакоту, яка спецiально вивчалася дослiдником на основi письмових джерел як столиця Пониззя XIII ст.
Археологiчнi дослiдження на територiї Бакоти розпочалися лише наприкiнцi XIX ст. У 1883 р. професор В.Б. Антонович оглянув i обстежив рештки скельного печерного монастиря в Бакотi. Вiн звернув увагу на доцiльнiсть проведення подальших розкопок в урочищi "Монастирисько". Тодi ж К. Мельник обстежила окремi памятки язичиського часу на територiї руїн колишнього монастиря. Розкопки на мiсцi руїн Бакотського монастиря були проведенi В.Б. Антоновичем у 1891-1892 рр. Мiсцевi селяни вiдкрили тут залишки кiлькох келiй у скелях, а також залишки скельної монастирської церкви та ряду нiш-гробниць в скелях для захоронень. Поблизу входу до монастирської церкви, на скельній стiнi було виявлено давньруськi написи XI-XIII ст., в яких йдеться про заснування монастиря ігуменом Григорiєм на честь Святого Михайла. Всередині церковного приміщення при розкопках було виявлено залишки штукатурки з фресковим розписом. Поряд з руїнами церкви археологи вiдкрили й розчистили три штучнi печернi коридори, в яких були виявленi давньоруськi поховання, що знаходилися у спецiальних висiчених у скелях нiшах. Пiд час археологiчних дослiджень 1891-1892 рр. було зiбрано значний речовий матерiал. На жаль, повнi науковi звiти про розкопки В.Б. Антоновича в Бакотi не збереглися. I тiльки перелiк знайдених при розкопках речей ми знаходимо в однiй з праць Ю.Й. Сiцинського, а також в книзi В.К. Гульдмана. Крiм того, Ю.Й. Сiцинський присвятив Бакотi i свої спецiальнi працi. У "Подольских епархиальных ведомостях ведомостях" в кiнцi XIX ст. публiкувалися окремi матерiали, повязанi з вивченням iсторiї та археологiї лiтописної Бакоти. Зокрема, у вказанiй серiї вийшла праця Ю.Й. Сiцинського "Бакота, древняя столица Понизья".
На початку XX ст. певний iнтерес до памяток Бакоти i, зокрема, - до решток скельного монастиря проявили К.В. Широцький та Д.I. Дорошенко. К.В. Широцький звернув увагу на те, що "в долинi пiд горою треба б шукати слiдiв старої Бакоти". Адже дослiдження В.Б. Антоновича в Бакотi торкнулися лише верхньої скелястої тераси з монастирем, а першої та другої надзаплавних днiстровських терас вони не зачiпили.
Грунтовне дослiдження, присвячене iсторiї Подiлля до 1434 р., залишив у 80-х роках XIX ст. Н. Молчановський. У цiй працi знайшли висвiтлення головнi вiхи iсторiї краю, i зокрема, - столицi Пониззя - Бакоти. На початку 90-х рокiв XIX ст. було опублiковано працю М.I. Петрова, М.I. Городецького "Подолия. Историческое описание", видану П.Н. Батюшковим. В нiй знайшли висвiтлення й головнi сторiнки iсторiї Бакоти на основi письмових iсторичних документiв.
В узагальнюючих працях М.С. Грушевського, I.П. Крип'якевича висвiтлюються й головнi iсторичнi подiї, повязанi з Бакотою в контекстi тодiшньої внутрiшньої та зовнiшньополiтичної ситуацiї, що склалася на землях Приднiстровя i Галицько-Волинського князiвства XII-XIV ст. в цiлому.
В кiнцi 50-х i на початку 60-х рокiв розпочався новий етап археологiчного обстеження й дослiдження пам'яток лiтописної Бакоти привернули до себе увагу тодiшнього директора Кам'янець-Подiльського державного iсторичного музею-заповiдника Г.М. Хотюна. У 1962 р. Камянець-Подiльський iсторичний музей запросив для керiвництва археологiчної експедицiї в Бакотi Б.О. Тимощука. Пiд його керiвництвом спiвробiтники музею обстежили й склали карту-схему головних археологiчних памяток Бакоти та її околиць. Б.О. Тимощук вiдкрив в однiй з печер поблизу скельного монастиря залишки жертовного мiсця доби бронзи - II тис. до. н.е. Г.М.Хотюн тодi ж натрапив на залишки фундаментiв пiзньосередньовiчної споруди в Бакотi (в урочищi Двiр).
З 1963 р. в Бакотi почала працювати об'єднана археологiчна експедицiя Кам'янець-Подiльського педагогiчного iнституту, Кам'янець-Подiльського i Хмельницького музеїв пiд керiвництвом I.С. Вiнокура. Крiм обстеження давньоруських памяток скельного монастирського комплексу i продовження розкопок в урочищi Двiр, тодi ж було звернуто увагу на археологiчнi памятки, розташованi на першiй i другiй надзаплавних терасах Днiстра. В результатi було виявлено i обстежено ряд памяток черняхiвської культури, словянськi старожитностi V-VIII ст. i давньоруського перiоду IX-XIII cт. Було вiдкрито i обстежено залишки городища-дитинця лiтописної Бакоти в урочищi Скельки. У 1964 р. роботи в Бакотi були продовженi.
Цими дослiдженнями було заповнено територiальну i хронологiчну лакуни, на якi вказували у 50-х роках М.I. Артамонов i I.I. Ляпушкiн. У контекстi цих дослiджень були залученi i матерiали V-VII ст. н.е., вiдкритi ще у 1946-1948 рр. М.О. Тихановою на багатошаровому поселеннi в Луцi-Врубловецької.
З 1969 р. розпочалися широкi стацiонарнi розкопки в Бакотi. Дослiдженнями 1969-1980 рр. в урочищi на Клинi, а також в iнших урочищах лiтописної Бакоти було простежено iсторичний процес формування "гнiзд" словянських поселень першої i другої половини I тисячолiття н.е. i виникнення на їх основi важливого мiського давньоруського осередка, яким стала столиця Пониззя - Бакота XII-XIII ст. У цьому процесi, як показали дослiдження, важливу роль вiдiгравав й Бакотський скельний давньоруський монастир, споруджений на мiсцi попереднiх давнiх язичницьких памяток. Таким чином, в результатi археологiчних дослiджень 60-х початку 80-х рокiв в Бакотi, на лiвому березi Днiстра, з'ясувалася й вималювалася загальна iсторична картина формування та розвитку давньоруської столицi Пониззя та її подальша доля в перiод пiзнього середньовiччя.

Бакота - памятник истории.

Бакота — село в Каменец-Подольском районе Хмельницкой области Украины. Расположено в 55 км от железнодорожной станции Каменец-Подольский, недалеко от пгт Старая Ушица.

Археологические раскопки свидетельствуют, что с древнейших времен вдоль берегов Днестра на этом месте располагалось множество языческих святилищ и капищ, а также курганные женские захоронения, что свидетельствует о плотной заселенности этих территорий начиная с доисторических времен. Существует также частично подтвержденная подводными исследованиями легенда о семисаженном каменном отпечатке стопы Будды, находящемся сейчас на дне реки Смотрич.

Впервые Бакота упоминается в летописи 1024 года. В XIII веке — крупный город, важнейший политико-административный центр Днестровского Низовья (с XIV века — Подолья), которое входило в Галицко-Волынское княжество. В 12 веке Бакота занимала площадь около 10 гектаров и состояла из населения количеством около 2,5 тысяч человек.

Первое упоминание о скальном мужском монастыре зафиксировано в киевской летописи 1362 года, где тот упоминается как "давно существующий". Основателем монастыря был преподобный старец Антоний (основатель Киево-Печерской Лавры). По ипатьевской летописи, в 1255 году городом завладели монголо-татары. Монахи и жители города спрятались от нападающих в лабиринте монастырских пещер. Захватчики предлагали выйти, сдаться и отречься от веры, но не достигнув успеха в переговорах, засыпали выход огромными камнями, тем самым заживо похоронив население в его убежище. В 1258 году татарами был разрушен Бакотский замок.

В 1431 году Бакота становится нейтральной приграничной территорией, как следствие перемирия между Польшей и Литвой. В этом году жители города организовывают восстание, убивают помещиков и провозглашают независимость. Через три года Польские войска жестоко придушили бунт, наказали зачинщиков, сожгли дома, разрушили замок и разогнали население. После этого Бакота навсегда перестала быть городом.

На протяжении последних веков своего существования жизнь в Бакоте была спокойной и размеренной. После 1918 года городок стал пограничным - вдоль реки была построена двухметровая каменная стена, а по ту сторону Днестра находилась "вражеская" Румыния. Голод 1933 года обошёл Бакоту стороной, но монастырь был закрыт, а чуть позже приостановлено строительство новой церкви. Боевых действий Второй Мировой войны на территории Бакоты не было. И лишь голодомор 1947 года уменьшил количество населения Бакоты втрое. В начале 1960-ых годов служба в храме монастыря була остановлена. Последние монахи умерли или ушли в другие монастыри. Иконы, кресты и книги были уничтожены, церковь разрушена.

История Бакоты закончилась в 1981 году, когда в ходе строительства Новоднестровской ГЭС население было полностью выселено в соседние города, а сам населенный пункт полностью затоплен водой.

В 1996 году обвал верхней скалы Белой горы уничтожил основную массу пещер и усыпальниц с настенными росписями и фресками 11-13 веков. Лишь в одном месте сохранились остатки келий и захоронений монахов, немногочисленные руины Михайловской церкви и покинутые фруктовые сады.

Сегодня Бакотой условно называются места вдоль берега Днестра, расположенные по соседству с остатками монастыря. По данным метеорологов, в этом районе существует своеобразный уникальный микроклимат - среднегодовое количество тепла на 1 кв.м. здесь равнозначно ялтинскому, а скалы и леса защищают побережье Днестра от северных воздушных потоков. Живописная природа и романтический имидж этих мест привлекают сюда многочисленные потоки паломников и путешественников. Последние годы Бакота стала меккой и прибежищем последователей многих родовых верований.